1 лютого 2016 року виповнилося 85 років з дня народження одного з найвідоміших і титулованих наших земляків, ракошинця - Володимира Васильовича Микити – академіка Академії мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, народного художника України.

Майже сім десятків років плідно і творчо працює народний художник України Володимир Микита, увіковічнюючи своїми полотнами рідний край.2005 року за цикл творів „Мій рідний край” митець був удостоєний Національної премії України імені Т.Г.Шевченка. Автор витворив опоетизовану сагу про чудову землю своїх предків - землю під Карпатами, Закарпаття.

26 лютого в Будинку культури нашого села був проведений мистецький вечір , на якому учні,  вчителі та всі бажаючі могли ознайомитися з біографією та життєвим шляхом Володимира Микити,а також переглянути репродукції його картин.

Закарпатця Володимира Микиту не потрібно представляти ні в Україні, ні поза її межами. Це давно зробили його понад тисячу картин, які він називає своїми дітьми. Роки не мають над ним влади. У свої роки  він енергійніший за юних. Статусом живого класика художник не користується і веде доволі спартанський спосіб життя. Малює, працює на городі, куховарить, відвідує виставки, проводить час зі своїми дітьми, внуками та правнуками.

Сам Володимир Микита говорить про себе "Вищої освіти я так і не отримав. Але моєю академією стали Ерделі, Бокшай, Манайло..."

Спілкуватися з народним художником України не менш захоплююча справа, ніж розглядати його картини. Ми доста бідно жили, і ніколи такого не траплялося, щоб усі були повністю ситі. Я з того приводу маю великі гріхи, обмолюю їх усе життя… Бо іноді з-під курки витягав яйце та й готовив собі ратоту так, щоби ніхто не знав ,- говорить Володимир Микита,  виріс в селі, і майже всі твори – це твори села. В часи дитинства  поняття не мав, що таке спочинок! Ціле літо ходив з кров’яними руками від роботи. Все мусив їх перев’язувати.

Што, будеш малювати сільські хати? кедь учишся на художника  звідав ня нянько? Ні, кажу нянькови, малюватиму подібно, як намальовані святі образи в церкві. «А, то іншакоє діло. То божественна робота», – сказав нянько. Такі спогади Володимира Микити .Батьки дуже підтримували художника. Коли  вернувся з війська, то ще встиг намалювати батька. Він уже лежав дуже хворий. Тоді він погладив мене по голові хворою рукою. Батько не був з тих, хто пестить своїх дітей, хвалить, виявляє почуття … Але він мав неймовірну любов до нас, просто не показував її. Мама дуже позитивно ставилася до малювання сина. Наприклад, коли  приходив у село косити на городі, то вже все було зроблено. Питав її: «Мамко, но чогось те то самі зробили?» «Йой, неборе, то наша робота, а ти собі малюй!», – відказувала. Спочатку вона сердилася, бо малював  і в неділю після служби в церкві любив малювати в майстерні. Казала, що то гріх.

Що для художника є щастя?– Воно саме за бажанням не збувається. Його треба створювати, досягати. По суті щастя це любов. Любов до роботи, тим паче, коли досягаєш задуманого. Любов до ближніх і далеких, така відповідь митця.