Благодатна й щедра на таланти наша рідна  земля, зігріта ласкавим сонцем, заколисана буйними вітрами. Безмежні її простори в різні пори року милують зачарований погляд подорожніх величною палітрою різнобарв’я трав, викликаючи захоплення не тільки навколишнім світом незбагненної природи, але й вельми цікавою історією.

Саме цими лютневими днями ми відзначали 95-річницю від дня народження відомого закарпатського письменника, нашого односельця - Семена Івановича Панька. З нагоди цієї знаменної події учні нашої школи подивилися літературно-музичну композицію під назвою "Семену Паньку - 95", яку підготували для них працівники сільського будинку культури.

Біографія Семена Панька

Семен Іванович Панько народився 12 лютого 1920 року в селі Чопівці (нині Мукачівського району Закарпатської області) в сім'ї незаможного селянина. У листі до матері Семен Іванович писав: «Усім, що в мене є хороше, людяне, добре, я зобов'язаний Вам. Ви зберегли те, що іншим не вдалося».

Панько рано пізнав тяжку працю на клаптику неродючого ґрунту. Наймитував у сільських багатіїв за харчі та помешкання, аби вчитися у школі.

Спершу вчився у початковій школі в рідному селі. Тут відкрилися йому не тільки знання, а й основи народного «морального кодексу», в якому основними пунктами є любов до праці, повага до хліба, до старших. Потім, незважаючи на матеріальні труднощі, вчився в Мукачівській російській гімназії. Ознайомився з творами російської та української літератури. Це позитивно вплинуло на розширення світогляду, інтернаціональних поглядів і водночас загального культурно-освітнього рівня поета-початківця.

Юність в Угорщині

Закінчивши 1939 року гімназію, юнак тривалий час не міг знайти роботу, що поїхав у місто Веспрем. Там він одержав призначення на роботу помічником млинарського ревізора, а відтак дрібного поштового службовця. Ця робота була для нього нудною і виснажливою.

Працюючи згодом на пошті у Будапешті, вчився також на курсах працівників зв'язку. У вільний від роботи час відвідував заняття в Будапештському університеті на відділені слов'янської філології. У цей час він зустрічався і дружив із Дмитром Вакаровим, К.Галасом, С.Проданом, С.Сочкою та іншими юними літераторами-закарпатцями, які навчалися в угорській столиці.

У вільний від лекцій час Панько, як і інші студенти, відвідував читальний зал бібліотеки при словенському відділенні. Тут не тільки готувався до занять, працював над науковою літературою, а й нерідко брав участь у дискусіях. У таких дискусіях, читання художньої літератури розвивалися літературні інтереси майбутнього письменника.

У Будапешті Панько винаймав кімнату. Щоб платити за неї, ночами сортував на пошті листи. У його кімнаті часто збиралися університетські товариші, в основному серби із Бачки — Петро Вербашкі, Стоян Жаревица, Войін Чонкич, Благое Прадин і земляк із Хустщини Дмитро Вакаров. Студенти-серби розповідали про свою батьківщину, ділилися почутими новинами з фронтів, коментували їх, співали пісні. Дмитро Вакаров читав свої поезії.

Панько повернувся додому і приєднався до будівництва нового життя: вчителював, виступав перед земляками, брав активну участь в організації культурно-освітнього життя краю, докладав зусиль до створення першого професійного театру на Закарпатті, працював в обласному управлінні зв'язку. З 1946 року перейшов на журналістську роботу і протягом наступних десяти років присвятив себе літературно-агітаційній роботі в редакціях газет «Закарпатська Україна», «Советское Закарпатье», «Молодь Закарпаття», в обласному книжково-газетному видавництві.

Жадоба до поглиблення знань привела Панька до вищого навчального закладу — Ужгородського державного університету, філологічний факультет якого закінчив 1954 року без відриву від основної редакційної праці.

З 1955 року і до останніх днів життя перебував переважно на творчій роботі. З 1950 року — член Спілки письменників України.

Семен Панько помер 3 липня 1976 року.